Для фармацевтки Наталії Ляховольської професія давно перестала вимірюватися лише роками стажу. За приблизно 35 років роботи вона бачила аптеку в мирному місті, працювала у Краматорську під час бойових дій 2014 року, зустріла за аптечним прилавком початок повномасштабного вторгнення, допомагала колегам утримувати роботу аптек у період масового виїзду людей, а згодом очолила добре знайому їй «Здравицю». Сьогодні Наталія працює вже в іншій ланці фармацевтичної галузі, але переконана: її професійний шлях на цьому не завершується.
Професія, обрана ще у 17 років
З фармацією Наталія познайомилася дуже рано. На професійний вибір частково вплинула старша сестра, яка вже навчалася, однак майбутню фармацевтку приваблювала й сама атмосфера аптеки — впорядкованість, чистота, спокій, особлива культура роботи з людьми.
Після навчання у Горлівському медичному училищі вона переїхала до Краматорська, де жила сестра, і практично одразу розпочала працювати. Наталії тоді було лише 17 років, тому до повноліття вона мала скорочений робочий день. Те, що для когось могло стати тимчасовим юнацьким вибором, для неї перетворилося на справу всього професійного життя.
«Я ніколи не розчаровувалася у цій роботі. У 17 років уже пішла працювати, і відтоді фармація фактично весь час була зі мною», — згадує Наталія.
Із Краматорськом пов’язана більша частина її кар’єри. З початку 2000-х років вона тривалий час працювала в одній аптечній системі, на кілька років переходила до іншої мережі, а потім повернулася. У 2006 році Наталія долучилася до відкриття аптеки «Здравиця». Згодом це місце стане для неї значно більшим, ніж просто робоча адреса.
2014-й навчив працювати, коли звичне життя зникає
Краматорськ стрімко порожнів: мешканці виїжджали, кількість відвідувачів скорочувалася, разом із нею падав і товарообіг. Перед аптечним колективом фактично постав вибір — продовжувати роботу чи тимчасово зачинитися.
Наталія разом із завідувачкою та частиною працівників вирішила залишитися. Економічно це було складне рішення, однак для тих містян, які не виїхали, можливість придбати необхідні лікарські засоби залишалася критично важливою.
«Керівництво нам тоді сказало: якщо хочете закритися — закриємо і все. Але залишилися люди, залишилася наша завідувачка, і ми вирішили, що будемо працювати. Заробляли тоді, можна сказати, копійки. Якщо раніше зарплата була близько шести тисяч, то одного місяця ми заробили лише дві — людей у місті майже не було, товарообіг дуже впав. Але ми все одно приходили і працювали», — розповідає фармацевтка.
Наступного року війна підібралася до аптечного колективу ще ближче. Під час одного з обстрілів Краматорська в приміщенні аптеки було повно відвідувачів. Коли вибуховою хвилею повибивало вікна, люди інстинктивно попадали на підлогу. А коли безпосередня загроза минула, фармацевти вже допомагали тим, хто важко переніс пережитий стрес.
«Усі дуже трусилися. Ми просто відкривали шафи, діставали валеріану, корвалол, давали людям — треба ж було якось їх підтримати. А потім латали дірки, ремонтували, мили все. Усюди був пил. Оцей 2015 рік я теж дуже добре пам’ятаю», — ділиться Наталія.
У той період аптека також долучалася до забезпечення препаратами людей, які постраждали від обстрілів. За словами фармацевтки, родичі приходили з лікарськими призначеннями, отримували необхідні ліки, а їхню вартість у межах благодійної програми компенсував Фонд Ріната Ахметова.
Державний іспит — 22 лютого, нова реальність — через два дні
Навіть за складних обставин Наталія продовжувала професійно розвиватися. У 2017 році вона вступила до Донецького національного медичного університету, де навчалася до 2022 року. Останній державний іспит склала 22 лютого. Через дві доби розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
На той час Наталія працювала в мережі «Аптека 9-1-1» та курувала аптечні заклади у Краматорську й Слов’янську. Частина персоналу вже в перші дні вирішила виїхати. Однак вранці 24 лютого Наталія вирушила на роботу.
Біля аптек стояли черги, тоді як усередині іноді залишався лише один працівник. Потреба населення в ліках різко зросла, а можливості аптечних команд, навпаки, скорочувалися.
«Я прийшла до однієї зі своїх аптек. Дві точки стояли поруч, а біля дверей — черги, на касі по одному співробітнику. Я стала в тій аптеці, де було більше людей, і цілий день простояла за касою разом із дівчиною. Не присідаючи. І так фактично до квітня: то в одній аптеці, то в іншій, щоб хоча б дати дівчатам вихідний», — пригадує Наталія.
За її словами, в ті тижні одним із найболючіших питань було навіть не те, наскільки близько лунають вибухи, а чи залишиться наступного дня команда, спроможна відкрити аптеку. Досвід 2014 року вже показав їй, наскільки швидко може спорожніти місто.
«Я пережила 2014 рік і знала, як люди можуть за один момент роз’їхатися. І найстрашніше для мене було: з ким ти залишишся? Що робити далі? Я розуміла: день, два, тиждень сама витримаю. А потім? Самій страшно, але й виїжджати не хочеться. Оце відчуття, коли не знаєш, хто завтра буде поруч із тобою на роботі, для мене було одним із найважчих», — зізнається фармацевтка.
З часом побутові умови в місті погіршувалися, працівники продовжували евакуйовуватися, а кадровий ресурс аптек майже вичерпався. Через сильний стрес погіршився і стан здоров’я самої Наталії. Вона тимчасово виїхала з Краматорська та певний період очолювала аптеку мережі «Аптека 9-1-1» у Білій Церкві.
Повернення туди, де знала кожну полицю
Після звільнення Ізюма та відновлення газопостачання до Краматорська ситуація відносно стабілізувалася. У 2023 році Наталія вирішила повернутися. На той момент вона вже завершила вищу освіту, отримала необхідні документи та погодилася очолити «Здравицю» — аптеку, до відкриття якої була причетна ще у 2006 році.
Повернення збіглося з періодом великих очікувань. Після успішних дій Сил оборони на Харківщині багатьом здавалося, що найтяжчий етап може залишитися позаду.
«Тоді ми всі дуже сподівалися. Після деокупації Харківської області думали: ну ось, зараз справи підуть на лад. Дуже в це вірили. Але вони, як бачимо, не пішли», — говорить Наталія.
Війна вже змінила й саме приміщення аптеки. Після попередніх ударів частину вікон було вибито, тому отвори тимчасово закрили піноблоками. Встановлювати нове скло не поспішали: гарантувати, що наступна вибухова хвиля не знищить його знову, ніхто не міг.
Водночас старе приміщення з товстими стінами під час особливо інтенсивних обстрілів ставало прихистком і для перехожих. Люди заходили всередину, щоб перечекати небезпечні хвилини, а фармацевтам неодноразово доводилося викликати швидку допомогу відвідувачам, яким ставало зле.
Не просто відпустити препарат, а зробити так, щоб людина його отримала
Попри воєнні умови, Наталія намагалася зберігати сформовану роками репутацію «Здравиці» як аптеки з максимально широким асортиментом. Особливу увагу команда приділяла роботі за програмою «Доступні ліки». Коли необхідного препарату не було в наявності, його намагалися замовити, а після надходження повідомляли пацієнта телефоном.
«Ми намагалися обслужити кожного пацієнта за програмою — тому що для людей це справді важливо: десь препарат безоплатний, десь із невеликою доплатою. Багато брали під замовлення, потім телефонували людям. І вони дякували. Для мене було важливо, щоб людина не пішла від нас просто тому, що сьогодні чогось немає», — пояснює завідувачка.
Змінилася і структура попиту. Через війну в Краматорську дедалі частіше були потрібні засоби реабілітації та медичні вироби. Тому в аптеці намагалися підтримувати запас милиць, ходунків, медичного трикотажу та іншої продукції, необхідної людям після поранень або складного лікування.
«До нас приходило багато військових, хлопців на милицях. Тому ми старалися підтримувати цей сегмент асортименту. Він був потрібний саме тут і саме зараз. Наша аптека взагалі багато років позиціонувалася як місце, де є майже все. Люди знали: якщо вже у «Здравиці» немає, тоді можна далі не шукати», — згадує Наталія.
Кілька хвилин укриття — і знову робочий день
Поступово повітряні тривоги, прольоти керованих авіабомб та звуки вибухів стали для аптечної команди частиною щоденної реальності. Наталія зберегла відео з камер спостереження, яке, на її думку, дуже точно показує, як змінилася робота фармацевтів у прифронтовому місті.
На записі працівниці наприкінці дня рахують касу. Раптово чують наближення КАБа та ховаються у внутрішніх приміщеннях. Минає небезпека — і вони повертаються до незавершених справ.
«Дівчатка стоять перед закриттям, рахують гроші. І раптом чують: летить КАБ. Одна ховається, друга вискакує в матеріальну кімнату. Видно, як вони раз-раз — і поховалися. Пролетіло. Потім встали. Я їм кажу: «Отряхнулися — і далі працюємо». Отак у нас і було. Якщо щось посипалося — прибрали, помили. І далі працюємо», — розповідає Наталія.
Тривале перебування у такій реальності, говорить фармацевтка, поступово змінює навіть сприйняття ризику. Те, що раніше здавалося надзвичайною подією, стає частиною дня, в якому все одно потрібно відкрити аптеку, прийняти товар, обслужити пацієнта і підтримати колег.
«У якийсь момент притупляється навіть почуття самозбереження. Скільки вже можна боятися? Страшно всім. Але ти все одно встаєш і робиш те, що маєш робити», — ділиться вона.
Закрити аптеку, щоб уберегти людей
У 2026 році безпекова ситуація в Краматорську продовжила погіршуватися. Наталія виїхала до Києва, а 24 серпня припинила роботу й аптека, з якою була пов’язана значна частина її життя. У рік, коли «Здравиці» мало виповнитися двадцять років, збереження людей і товарних запасів стало важливішим за можливість продовжувати роботу.
«Аптеку закрили. Уже треба було рятувати і товар, і людей, тому що ходити містом стало просто страшно. Я знаю, яка там ситуація. І дуже боляче розуміти, що місце, в якому ти стільки років працювала, сьогодні стоїть закрите», — каже Наталія.
Її житло у Краматорську поки збереглося, хоча вибухові хвилі частково пошкодили скління. Сама Наталія тепер живе і працює у столиці.
Новий напрям замість крапки у професії
Переїзд не став для Наталії відмовою від фармації. Нині вона працює уповноваженою особою у відділі контролю якості на оптовому складі компанії «БАДМ». Після десятиліть роботи безпосередньо з відвідувачами це можливість побачити іншу частину фармацевтичної системи та отримати новий професійний досвід.
Водночас зв’язок із аптекою, яка залишилася у Краматорську, для неї не перерваний. На запитання, чи погодилася б вона знову працювати за першим столом, Наталія відповідає: «Тільки у своїй. Якщо повертатися в аптеку — то тільки туди, в Краматорськ. У свою».
І навіть після приблизно 35 років у галузі вона не планує зупиняти професійний розвиток. Наталію цікавлять контроль якості лікарських засобів, державний напрям та фармацевтичне виробництво. Вік чи тривалий стаж вона не сприймає як аргумент проти нових професійних цілей.
«Може, хтось скептично подивиться: мовляв, кар’єру вона ще хоче. Так, хочу. Я хочу рости, розвиватися, хочу спробувати себе в інших напрямах своєї професії. Я не можу просто сидіти на одному місці», — ділиться Наталія.
Її історія — це водночас історія української фармації у прифронтових містах, де професійні стандарти доводиться зберігати за обставин, до яких неможливо підготувати жодною посадовою інструкцією. Робота після обстрілів, дефіцит персоналу, зростання потреби в ліках та засобах реабілітації, евакуація, повернення, новий переїзд — усе це стало частиною одного професійного шляху.
І головне в ньому те, що після всіх вимушених змін Наталія Ляховольська не говорить про необхідність починати життя заново. Вона говорить про продовження — і про те, який наступний напрям фармації хотіла б опанувати.