У прифронтовому Чугуєві звичайний робочий день давно перестав бути звичайним. Відкрити аптеку вранці, зустріти перших відвідувачів, відповісти на запитання, допомогти підібрати необхідне — і водночас бути готовою до повітряної тривоги чи чергового обстрілу. Тут професійна витримка щодня переплітається з людською підтримкою.
Фармацевтка мережі «Подорожник» Вікторія Данильченко працює саме в такому ритмі. Її аптека розташована неподалік автовокзалу, тому сюди приходять не лише по ліки. У когось виникає запитання щодо препарату, комусь потрібно пояснити, як дістатися певної адреси, а хтось просто шукає кілька хвилин спокійної розмови.
За дев’ять років у професії Вікторія переконалася: фармація — це значно більше, ніж знання асортименту. Це щоденна робота з людьми, їхніми переживаннями, запитами та довірою.
Коли професію обираєш не одразу, але назавжди
У дитинстві Вікторія уявляла своє майбутнє зовсім інакше. Її приваблювала педагогіка, вона хотіла працювати з дітьми.
Поворотним моментом стала мамина порада спробувати себе у фармації. Спочатку це був радше запропонований родиною шлях, однак із часом він перетворився на свідомий особистий вибір.
«Це мама захотіла. Вона хотіла, щоб я була пов’язана з медициною, але я одразу сказала, що лікарем точно не буду. Тоді вона запропонувала спробувати фармацію. Я закінчила фармацевтичний коледж. У дитинстві я більше думала про педагогічний напрям, але зараз зовсім не жалкую. Мені подобається, що ця професія стабільна, що ти щодня спілкуєшся з людьми і можеш бути для когось корисною», — розповідає Вікторія.
Сьогодні вона говорить про свій вибір уже без сумнівів. Адже за роки роботи професія дала їй не тільки фахові знання, а й розуміння того, наскільки важливими можуть бути уважність, спокій та вміння вислухати.
24 лютого, яке почалося як звичайний ранок
Повномасштабне вторгнення застало Вікторію зненацька. Як і для мільйонів українців, перші години 24 лютого 2022 року були часом розгубленості, дзвінків від близьких і спроб зрозуміти масштаб того, що відбувається.
Попри новини, першою була думка про роботу.
«Я дуже міцно спала і прокинулася, як завжди, по будильнику. Рідні почали телефонувати, розповідати, яка ситуація, але я все одно збиралася на роботу. Мені здавалося, що треба просто встати і піти, як у звичайний день. Потім уже сказали, що ми поки не виходимо. Я зібрала речі та переїхала до батьків у Печеніги, і кілька місяців там залишалися, бо виїхати було складно», — згадує фармацевтка.
Звичний маршрут на роботу тоді змінився вимушеним перебуванням у батьків. Але згодом Вікторія повернулася до Чугуєва — і до роботи, яка в умовах війни стала ще більш потрібною.
Бо хвороби, біль, потреба в постійній терапії чи просте бажання отримати професійну пораду не зникають навіть тоді, коли місто живе під загрозою обстрілів.
Місце, де після ударів знову відчиняються двері
Сьогодні у зміні Вікторії працюють ще четверо колег. Їхня аптека біля автовокзалу вже стала добре знайомою точкою для мешканців Чугуєва, військових і тих, хто проїжджає через місто.
За час повномасштабної війни приміщення не раз зазнавало пошкоджень. Проте після кожного такого випадку команда поверталася до роботи.
«Наша аптека вже не раз потерпала. Бувало, щось пошкоджувалося, але ми все відновлювали і продовжували працювати. Звичайно, такі моменти неприємні, але ти розумієш, що люди все одно приходять, їм потрібні ліки, порада, допомога. Тому швидко повертаєшся до роботи», — говорить Вікторія.
У цій фразі — одна з головних рис її професійного характеру. Не ігнорувати небезпеку, але й не дозволяти їй повністю зупинити життя.
Коли фармацевта питають не лише про ліки
Розташування аптеки визначило й особливу роль її команди. Поруч автовокзал, а отже, серед відвідувачів чимало людей, які погано орієнтуються в місті або перебувають тут уперше. Тому за першим столом нерідко звучать запитання, які не мають прямого стосунку до фармакології.
«Ми вже жартуємо, що нам треба зробити табличку: де автовокзал, де можна роздрукувати документи, де зробити фото. Люди заходять і питають: "Дівчата, підкажіть". І ти пояснюєш, куди пройти. Так вийшло, що ми стали не тільки аптекою, а ще й місцем, де людям допомагають зорієнтуватися», — розповідає Вікторія.
Через аптеку щодня проходять понад 200 людей. Для одних це кілька хвилин на придбання необхідного препарату. Для інших — знайоме місце, куди можна зайти, знаючи, що тебе вислухають.
Саме так поступово формується довіра — не з рекламних слоганів, а з десятків і сотень звичайних щоденних контактів.
Гумор як спосіб вистояти
Війна змушує людей шукати власні способи справлятися з напругою. У колективі Вікторії таким своєрідним психологічним клапаном став гумор.
Є навіть фраза, яка лунає в особливо напружені моменти: «Причпонькає, так причпонькає, будуть зішкрібати».
Звучить різко, але для команди це передусім спосіб не дозволити страху повністю заволодіти простором, у якому вони проводять робочий день.
«Коли починається сильний обстріл, обов'язково хтось скаже: "Причпонькає, так причпонькає, нехай потім зішкрібають". Це просто наш спосіб трохи відволіктися. Ми розуміємо, що ситуація серйозна, але намагаємося не жити тільки страхом. Можемо пожартувати, підтримати одна одну, сказати щось просте. У нас у колективі взагалі все проходить із посмішкою», — усміхається Вікторія.
Ця усмішка не означає байдужості до небезпеки. Навпаки — це спосіб залишатися собою там, де обставини постійно намагаються відібрати у людини відчуття нормальності.
За першим столом — не просто продавець
Одна з тем, яка особливо важлива для Вікторії, — ставлення до професії фармацевта.
На її думку, роботу спеціаліста в аптеці не можна зводити до відпуску товару. За першим столом людина має отримати не лише препарат, а й фахову увагу до своєї ситуації.
«Фармацевт — це в першу чергу допомога. Це людина, яка має вислухати, зрозуміти потребу, правильно порадити, попередити про можливі помилки. Дуже часто люди займаються самолікуванням, і важливо пояснити, як не нашкодити собі. Хотілося б, щоб до професії ставилися з більшою повагою», — наголошує Вікторія.
Їй доводиться чути й поширене звинувачення, нібито працівник аптеки зацікавлений передусім у тому, щоб продати дорожчий препарат. Вікторія переконана: відповідь на такі стереотипи може бути лише одна — професійна робота та чесне ставлення до відвідувача.
Адже довіра формується тоді, коли людина бачить перед собою спеціаліста, який справді намагається зрозуміти її потребу.
Люди, які приходять по ліки, а залишають тепло
Серед відвідувачів аптеки багато військовослужбовців. Іноді їхній візит починається з питання про препарат, а завершується короткою розмовою про життя.
«Військові дуже вдячні. Вони можуть принести каву, шоколад, цукерки, квіти — подякувати за гарне ставлення. Їм часто хочеться просто поговорити, розповісти щось, побути у звичайній атмосфері. Ми теж раді, що можемо поспілкуватися з ними, підтримати добрим словом», — розповідає фармацевтка.
Такі моменти особливо показові для прифронтового міста. У них немає нічого пафосного: кава, кілька слів, усмішка, звичайний людський контакт. Але саме з таких речей іноді складається відчуття, що нормальне життя все ще поруч.
Те саме стосується й колег. У команді розуміють, що війна по-різному впливає на кожну родину, тому підтримка тут — не формальність.
«У нас є колега з Охтирки, її чоловік військовий. Якщо він приїжджає, ми без проблем її підміняємо. Вона бере стільки днів, скільки потрібно. Усі розуміють, що такі моменти важливі», — говорить Вікторія.
Сила команди — у готовності підхопити
У колективі немає складних ритуалів чи спеціальних традицій, які б об’єднували працівників. Їхня головна опора набагато простіша — готовність допомогти одне одному.
«Ми просто тримаємося разом. Якщо комусь потрібна допомога — це навіть не обговорюється. У нас хороший колектив, усі розуміють ситуацію і ставляться одне до одного з повагою. Напевно, саме це і допомагає працювати далі», — каже Вікторія.
Для роботи в умовах війни така взаємопідтримка має особливу цінність. Коли кожен знає, що поруч люди, на яких можна покластися, навіть складний робочий день стає трохи легшим.
Мрія, у якій немає нічого надзвичайного
Вікторія не говорить про кар’єрні вершини чи великі особисті досягнення. Її головна мрія значно простіша — і саме тому особливо цінна.
Вона хоче родину, дитячий сміх і дім, у якому буде місце для звичайних сімейних радощів. Разом із чоловіком, який працює у поліції, мріє про двох дітей — хлопчика та дівчинку.
Поки ж її життя складається з роботи в аптеці, зустрічей із відвідувачами, розмов із колегами, тривог, обстрілів, відновлення і маленьких моментів людського тепла.
Її історія — не про героїчні декларації. Вона про щоденну присутність.
Про фармацевтку, яка приходить на роботу й робить свою справу. Про колектив, який не залишає своїх. Про відвідувача, якому потрібен не лише препарат, а й людське слово. Про усмішку, яка з’являється навіть тоді, коли за вікном небезпечно.
І, зрештою, про професію, справжня цінність якої особливо виразно проявляється у складні часи: бути поруч, почути, пояснити, підтримати й допомогти.
У Чугуєві це не просто частина робочого дня. Це спосіб тримати зв’язок із нормальним життям — попри все.